Take a fresh look at your lifestyle.

У моєму кабінеті висить портрет Бандери і всі говорять українською, – Семеніхін

10 085

Міський голова Конотопа, свободівець Артем Семеніхін взяв участь в авторській програмі побратима Андрія Іллєнка «Український контекст», яка виходить на «4 каналі». Говорили, як завжди, про актуальне й наболіле: карантин, конфлікти свободівця з центральною владою й місцевою мафією, про ціну життєвих принципів і політичної безкомпромісності.

Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю з Артемом Семеніхіним, опубліковане у часовисі ВО “Свобода”.

– Артеме, чи Конотоп уже пережив карантин? Що відбувається в місті? Наскільки адекватним був карантин в Україні?

– Карантин – серйозне випробовування для економіки нашого міста і взагалі важкий, але дуже корисний досвід. З одного боку, уряд видає постанови і каже, як треба діяти. З другого боку, де-юре міська влада має право ухвалювати свої рішення, посилювати чи послаблювати якісь карантинні заходи. Але коли влада на місцях це робить, у Києві це чомусь розцінюють як грубе порушення закону. Хоча нам на місцях таки ліпше видно, що треба робити, а чого не треба.

Загалом вважаю деякі протикарантинні заходи безглуздими: от чому, наприклад, супермаркетам дозволяли роботу, а продуктові ринки, розташовані здебільшого у напіввідкритих приміщеннях чи просто неба, закривали? Потрібно було просто організувати відповідні умови (дотримуватись дистанції, мати дезінфікуючі засоби) – і все. Радше супермаркети треба було закривати. Села Конотопського району живуть здебільшого з того, що привозять власну продукцію для реалізації в місто. Це їхній єдиний спосіб утримати дітей. Але їм все заборонили. Тому люди просто виходили на стихійну торгівлю: ставали на перехрестях, у парках, виїжджали на машинах під під’їзди. Звичайно, без дотримання санітарних норм… Ситуацію з коронавірусом використали непорядні люди, щоб отримати додаткову наживу, і не лише завдяки усуненню конкурентів, а й через завищені ціни на товари, зокрема й продукти.

– Ми всі бачили низку серйозних конфліктів між центральною і місцевою владою. Бачили ситуацію в Черкасах, в Івано-Франківську, де проти міського голови націоналіста Руслана Марцінківа влада відкрила дві кримінальні справи з надуманих причин. Чи зазнав ти на собі спроб придушити авторитетних людей у місцевій владі?

– Я бачив ці тенденції на тих міських головах, про яких ти щойно згадав. То була показова розправа – щоб інші й не пробували робити нічого подібного. Я підтримую Руслана Марцінківа, владу Черкас, вони діяли правильно, законно. Бо постанова Кабміну і закон – це різні речі. Закон – вища сила, ніж постанова уряду. У нас же був не надзвичайний стан, а надзвичайна ситуація. Відповідно, де-юре ми маємо повноваження на місцях ухвалювати ті чи інші рішення. А влада вирішила йти наступом на місцеве самоврядування. Думаю, це була підготовка до місцевих виборів. Комусь дуже хочеться розчавити тих лідерів громад на місцях, які обстоюють інтереси людей. Це свідчить про те, що нас чекають складні часи…

– Повернемося до твоєї політичної історії. У 2015 році ти зламав шаблон: свободівець, націоналіст несподівано для багатьох виграв вибори в Конотопі, неподалік російського кордону в Сумській області. Потім почалася боротьба з місцевою мафією, яка контролювала місто десятки років. Проти тебе були застосовані, напевно, всі можливі засоби: «чорнуха», замахи на життя, потім тебе незаконно відсторонили від посади. Розкажи, як це все відбувалося, як ти ламав цю стару феодально-корупційну систему на місцях?

– Перемога на виборах для мене самого була несподіваною, адже «Свобода» також одержала найбільшу фракцію в міській раді, депутатів в обласній раді. Було непросто, навіть драматично. Досвіду роботи чиновником чи посадовцем я не мав. Були рожеві окуляри, що от зараз можна буде все зробити, ухвалити потрібні рішення, залучити інвестиції, закупити громадський транспорт, відремонтувати каналізацію і так далі. Перший, 2015-й, рік минув добре, нам вдалося зробити дуже багато. Одне з перших серйозних досягнень – ми добудували наш довгобуд (процес тягнувся 20 років) – пологовий будинок і дитячу поліклініку, яка зараз найкраща в області. Дуже важко це вдавалося, бо була серйозно протидія від керівництва держави, області, яким не на руку успіх українських націоналістів. Рейтинг «Свободи» тоді піднявся до 60 %, мій особистий – до понад 80 %. Це вдалося зробити на майданівській, атовській хвилі, бо я – офіцер ЗСУ, саме повернувся з фронту, очолив місто, і тоді ще місцева мафія остерігалася громадськості, пікетів, осуду.

Ближче до 2017 року місцеві мафіозні структури знову повилазили з нір. Вони, відомо, всюди мають щупальця і наживаються на всіх сферах міського господарства, зокрема й на місцевому бюджеті. І коли постало питання про підвищення ціни на проїзд у громадському транспорті, я запросив усіх приватних перевізників на розмову, пропонуючи написати обґрунтування цієї вимоги. На той час хитрим способом нам вдалося відновити в місті два комунальні автобусні маршрути – ми купили вживані автобуси, почали відновлювати автопарк. І це багатьом не подобалось. Одна політична сила, яка хотіла зібрати дивіденди на цій ситуації, зібрала перевізників, водіїв автобусів і вони почали тиснути, щоб я підняв вартість проїзду. Власники цього бізнесу навіть пропонували мені «дивіденди» – гроші на квартиру в Києві. Я відмовився. Коли вони мені принесли так зване економічне обґрунтування, де понаписували, що їхні фірми збиткові й бідні, я в їхній присутності все перерахував (на щастя, маю досвід і бухгалтерську освіту). І що виявилося? Що там були не збитки, а лише прибутки! Так у нас почалася політична війна… І коли вони вже зупинили весь громадський транс­порт, я публічно заявив, що від імені громади міста розриваю всі договори з приватними перевізниками. Через два дні вони прийшли здаватися, але все одно просили бодай трошки підняти вартість проїзду. Я їм відмовив і навіть змусив зменшити суму проїзду: було 3 грн – стало 2,5 грн.

Після цього почалася помста. Почалася ще й тому, що всі тендери, всі закупівлі, які здійснювали через відділ управління міської ради, ми записували на відео і транслювали на місцевому телеканалі (це було ще до запровадження системи «Прозоро»). Тобто мафії стало складно маніпулювати процедурою закупівель і наживатися на бюджеті. У результаті почалися банальні блокування сесій міської ради. Це тривало майже два роки: у 2018 році, наприклад, ми жили за кошторисом попереднього року – не могли ухвалити бюджет, відповідно не могли робити капітальні ремонти, ремонти ліфтів, шкіл, лікарень – все було заблоковано.

– Тобто місцева мафія, яка не змогла спочатку домовитись з тобою, потім не змогла переламати тебе, фактично взяла ціле місто в заручники. Це була така тактика, щоб вернути свої корупційні доходи?

– Так, і паралельно вони оплачували роботу ботів, які писали замовні брудні матеріали і поширювали їх у соцмережах. Третя фаза «війни» (після блокування) почалася тоді, коли тодішній очільник Сумської облдержадміністрації відкрито почав говорити мені, що коли хочу, аби місто одержало фінансування від області чи від держави, то мушу ділитися. Я відмовився, бо не збирався гратися в ці ігри… Був такий період, коли голова ОДА вимагав, щоб я підписав розпорядження про скорочення ліжкомісць у лікарнях у межах так званої оптимізації. Тобто фактично йшлося про скорочення медичного персоналу. Я вкотре відмовився, і через це фінансування для Конотопа на всі напрямки було зупинено. Зар­плату з держбюджету отримували лише ті лікарі, які мали залишитись після мого розпорядження про звільнення частини медиків. Тому тим, кого я відмовився звільняти, довелося платити зарплату з місцевого бюджету – а це кілька мільйонів гривень. Щоб привернути увагу до наших проблем, я вирішив піти пішки до Києва, до тодішнього Президента Порошенка, і передати йому лист від громади нашого міста. У листі ми вимагали, щоб фракція БПП перестала блокувати сесії міськради, і депутати врешті проголосували за виплату зарплат медикам. Я йшов не сам, а ще з двома хлопцями-свободівцями. Похід забрав п’ять днів, і це було непросте навантаження… Порошенко мене, звісно, не прийняв, але ініціатива дала результат. Зовсім скоро депутати проголосували, щоб з бюджету виділити гроші на зарплату лікарям.

– Історія твого протистояння мала кульмінацію, коли тебе відсторонили з посади міського голови, але ти через суд поновився. Як це відбувалося?

– Після цього інциденту (відсторонення з посади) я практично одразу повернувся у ЗСУ. Весь той час, поки був відсторонений, ми не опускали рук. Зокрема, хочу відзначити свободівку Олену Багрянцеву, яку теж незаконно відсторонили від посади (вона була секретарем міської ради), адже саме вона не допустила дерибану землі в Конотопі під час моєї відсутності, дуже активно виступала на захист інтересів громади у всіх сферах… Мені відомо, що на суд, який вирішував моє питання, намагалися тиснути, пропонували гроші, залякували, та судді зайняли правильну позицію. Тому мафія вдалася до інших методів – буквально за тиждень до того, як мене офіційно поновили на посаді міського голови, у червні 2019 року, здійснила замах на моє життя (саме в той час свободівець був кандидатом у народні депутати по 160-му одномандатному виборчому округу, через побиття потрапив до реанімації, – ред.). Дякувати Богові, у них не вийшло. Мені вдалося не просто вижити, а залишитися відносно здоровим. …На превеликий жаль, винних у справі замаху не дуже активно шукають (поліцейські кваліфікували подію як «замах на вбивство» і одразу відкрили кримінальне провадження за
ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України, – ред.). Мені відомо, що матеріали цього провадження передали до Державного бюро розслідувань. Є підстави вважати, що до цього злочину причетний депутат і колишній очільник конотопської поліції…

…На початку розмови ти запитував, як вдалося поламати хребет оцій мафії. Завдяки відкритості. Це основ­ний принцип роботи свободівців. Ми не соромимося ходити по лікарнях, по вулицях, дворах і спілкуватися наживо з людьми. Використовуємо всі доступні засоби комунікації з громадою – це допомагає захищати її інтереси.

Відвідувачі мого кабінету одразу переходять на українську, хоча чимало людей у нас російськомовні. У моєму кабінеті висить портрет Степана Бандери. Чому? Це мій духовний наставник. Бандера мене надихає, це приклад боротьби, він нагадує, що ніколи не треба здаватися. Перемагає лише той, хто бореться, хто не падає духом.

Залиште відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікований.