Take a fresh look at your lifestyle.

Неймовірна історія: як у Києві 1 травня 1966 р. встановили синьо-жовтий прапор (фото)

137

1 травня 1966 р. Віктор Кукса і Георгій Москаленко вивісили український жовто-синій прапор над тодішнім інститутом народного господарства у Києві.

Про це повідомляє Віртуальний музей “Дисидентський рух в Україні”.

В. Кукса закінчив середню школу 1957 року й поїхав до Києва на будівництво. Жив у робітничому гуртожитку в Святошині. 1958-61 р.р. відслужив у війську і повернувся до Києва. Це був час “хрущовської відлиги”, час бродіння в колах інтеліґенції. Ходила література самвидаву, радіо «Свобода» доносило інформацію про арешти шістдесятників 1965 р. Хотілося й собі діяти, щоб будити національну свідомість українців.

На пропозицію Георгія МОСКАЛЕНКА, робітника і студента вечірнього відділу Київського Інституту народного господарства, з яким жив в одній кімнаті, вирішили вивісити національний прапор в людному місці уночі проти 1 травня. З труднощами знайшли матерію синього і жовтого кольорів – жіночі шарфи. На прапор нашили тризуб з чорної матерії, який скопіювали з грошей Української Народної Республіки. Москаленко написав чорним чорнилом: „  Ще не вмерла Україна, Ще її не вбито. ДПУ”.

Малось на увазі наразі неіснуюча “Демократична партія України”. Обрали будинок КІНГУ (нині Київський Національний Економічний Університет, КНЕУ), що на Брест-Литовськім проспекті навпроти заводу “Більшовик”. Тут вранці 1 травня формувалися колони робітників і студентів, що вирушали на демонстрацію на Хрещатик.

Приїхали вночі останнім трамваєм. В. Кукса. надів на туфлі шкарпетки, на руки рукавиці, прапор узяв за пазуху, а в кишеню кухонний ніж. Ліз пожежною драбиною, потім по даху, чіпляючись за рубці. Зрізав ножем червоне полотнище, воно покотилося вниз. Г.Москаленко мав самопал, набитий сіркою з сірників, щоб подати сигнал на випадок небезпеки, але стріляти не довелося. Полили авіагасом довкола пожежної драбини, щоб собака не взяла сліду. Пляшку, рештки бинта, яким К. прив’язував прапора, вкинули в Комсомольському парку в озеро. Оглядалися, як гарно розвівався прапор, освітлений першотравневими прожекторами.

Їх “вираховували” 9 місяців. Студентів викликали до військкомату і вимагали заповнювати друкованими літерами якісь анкети. У кімнату підселили “стукача”, який заводив провокативні розмови. Хлопці не розповідали про свій вчинок, але й не приховували свого світогляду. Та КГБ шукав “зв’язків з підпіллям”.

 Заарештували В. Кукса та Г.Москаленка 21.02 1967. Слідчий Чуніхін казав: “Ну, что ты – муха! А вот слон. Слон хоп – и раздавил тебя. Видишь, тебя нет”. Київський обласний суд на закритому засіданні 31.05. 1967 виніс вирок: за проведення антирадянської агітації і пропаганди (ч. 1 ст. 62 КК УРСР) та носіння холодної зброї (ч. 2 ст. 222) засудити К. в сукупності до 2 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Г.Москаленко за тією ж ч. 1 ст. 62 та за вогнепальну зброю (ч.1 і 3 ст. 222) дістав 3 р.

Покарання В. Кукса відбував у таборі суворого режиму № 11, що в селищі Явас, Мордовія. Працював екскаваторником. Тут була справжня Україна: три чверті континґенту табору становили українці. Спілкування з такими колишніми повстанцями,  як-от Василь Якуб’як, Василь ПІГОРОДЕЦЬКИЙ, Степан Мамчур, Дмитро Басараб, та шістдесятниками Олександром МАРТИНЕНКОМ, Панасом ЗАЛИВАХОЮ, Михайлом та Богданом ГОРИНЯМИ, Михайлом ОЗЕРНИМ, Іваном ГЕЛЕМ, Ярославом ЛЕСІВИМ, Богданом РЕБРИКОМ та іншими збагатило світогляд.

Батька застав уже в могилі, яку до приїду сина не засипали. 

З труднощами влаштувався машиністом екскаватора, його довго не хотіли прописувати в тому самому гуртожитку. Виклики дільничного міліціонера і кагебіста припинилися аж після проголошення незалежності. Доводилося змінювати місце роботи, але всюди на нього писали доноси. Коли до Києва мали приїздити високопоставлені іноземні гості – К. посилали у відрядження або брали підписку, що не виходитиме з гуртожитку.

Далі спілкувався шістдесятниками (Василь СТУС, Іван СВІТЛИЧНИЙ, Іван РУСИН), відвідував репетиції хору «Гомін», де знайомився з літературою самвидаву. Під час погрому української інтеліґенції 1972 р. в нього був обшук.

1973 р. В. Кукса одружився з Марією Поліщук, мають сина Владислава 1992 р.н. Працює в Українському нафтогазовому інституті. Брав участь рухові за незалежність. Позапартійний.

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 20.05. 1994 р. судові рішення в частині засудження В. Кукса за ст. 62 ч. 1 КК УРСР скасовано, а кримінальну справу в цій частині переведенням закрито на підставі п.2 ст. 6 КПК України за відсутністю складу злочину. Але він і надалі вважався засудженим за ч. 2 ст. 222 КК УРСР, на підставі ст. 42 КК УРСР на 2 р. позбавлення волі у виправно-трудовій колонії загального режиму.

18.03. 2002 р. в Києві створено Громадський комітет (згодом Громадська організація) „За реабілітацію “першотравневої двійки”, який поставив за мету домогтися повної реабілітації В. Кукса, Г.МОСКАЛЕНКА та інших репресованих з політичних мотивів, але засуджених за кримінальними статтями. Голова організації колишній політв’язень Валерій КРАВЧЕНКО в серпні – вересні 2005 р. провів 20-денну голодівку протесту біля Генеральної прокуратури України. 

Указом Президента України від 18.08.2006 К. нагороджений орденом „За мужність” І ступеня. У день вручення нагороди, 23.08, мала бути відкрита пам’ятна таблиця на КНЕУ про подію 1.05.1966, та її вночі за наказом ректора зняли. 

Ухвалою спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 26.01. 2007 вирок Київського обласного суду від 31.05. 1967 та ухвалу судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України УРСР від 4.07. 1967 року в частині засудження Кукси В.І. за ч. 2 ст. 222 КК УРСР скасовано, а справу в цій частині закрито за відсутністю в його діях складу злочину на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України. В. Кукса і в цій частині нарешті реабілітовано.

Залиште відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікований.